Регалії Олега Саленка можна перелічувати до безкінечності. Він став першим футболістом Союзу, за перехід якого в іншу команду були сплачені гроші. Першим і поки що єдиним гравцем, якому вдалося забити на Кубку світу п'ять м'ячів в одному матчі. А ще саме Саленко стояв біля витоків збірної України з пляжного футболу, керуючи нею з тренерського містка. Про надзвичайно успішну гру форварда в Прімері згадувати, напевно, зайве - після вдалих сезонів у "Логроньєсі" та "Валенсії" подейкували, що Саленком цікавляться самі "Реал" і "Барселона".

"Лобановський сказав: Ти залишаєшся і я залишаюсь"

- Олеже Анатолійовичу, якось ви сказали, що між Україною та Росією не бачите різниці - це, мовляв, складові Радянського Союзу. Не змінили з того часу свою думку?

- Ну, з часом думка змінюється. До влади приходять різні люди, які по-різному будують. Нещодавно був у Санкт-Петербурзі. Там у людей значно більше впевненості в завтрашньому дні, в них є певний запас міцності, нафта, газ тощо. Знаєте, Україна завжди років на п'ять спізнюється - і у футболі, і в інших сферах життя. Зараз я не можу поставити між двома країнами знак рівності, зважаючи на те, що в нас йде політична боротьба. Важко спрогнозувати, що в Україні відбуватиметься найближчим часом. В нас це незрозуміло, а в Росії вже є стабільність - комусь вона подобається, комусь ні, але вона є!

- Ваш батько - українець, мати - росіянка. Як вони познайомилися?

- Батько після армії подався в Пітер, поступив в інститут, де вони з мамою і познайомилися. Нормальна практика, це зараз нечасто трапляється. А раніше інтернаціональним знайомствам сприяли великі міста і спільне навчання там. Молодь з'їжджалася з різних кінців Союзу.

- Це правда, що ви - "блакитних" кровей?

- Кажуть, що так (Сміється). Просто раніше було прийнято таких речей не афішувати. Сам, знаєте, на власні очі не бачив, але якщо різні люди кажуть, то так воно, напевно, і є. А раніше - я ж кажу - хто хотів просуватися по службі, таких речей не афішував. Якого століття сягають корені? Навіть не знаю.

- Здебільшого футболісти народжуються у "глибинці". Зубов, до прикладу, в Алчевську, Леоненко - в Тюмені. Ваше ж дитинство пройшло у Санкт-Петербурзі. Які можливості це відкривало перед вами? Чи ходили, наприклад, у музей?

- В ті часи одне іншому не перешкоджало. Це зараз у молоді одне на думці - комп'ютери, дискотеки, а тоді цього не було. Коли я потрапив у "Зеніт", Садирін возив команду в театр. Все це було обов'язковою програмою, звичним явищем.

- У 1984 році "Зеніт" став чемпіоном Союзу, а вже наступного року ви дебютували в цій команді. Яким чином пробилися у чемпіонський склад?

- Я підписав контракт наприкінці 1985 року, а вийшов на поле вже у 1986-му. Одразу забив гол - у шістнадцятирічному віці, а далі характер плюс допомога ветеранів команди допомагали прогресувати. Вони розуміли, що команді потрібна свіжа кров.

- Читав, що в СРСР футболісти дуже скромно святкували забиті голи. До витівок а-ля Балотеллі їм було далеко...

- Нічого особливого я також не пригадую. Забив, підняв вгору кулак, партнери підбігли, привітали - і граємо далі. А такі речі я побачив вже тоді, коли поїхав грати за кордон - тут могли після голу і по землі проїхатися, і футболку зняти. Навіть коли "Динамо" грало в Лізі чемпіонів, бурхливої, неконтрольованої радості після голів не було. Чому так? Тому що з дитинства тебе привчали: забив, обійняли і все на тому. Таким було суспільство: стрибати, радіти, танцювати - ці речі засуджувалися. Але якщо футболістів з дитинства виховували в такій атмосфері, то вони, звісно, ніколи цього не робили.

- За ваш перехід київське "Динамо" сплатило "Зеніту" 36 тисяч рублів. Наскільки ця сума була грандіозною для тих часів?

- Там навіть не в сумі справа, а в тому, що мій перехід в "Динамо" став першим, здійсненим за гроші. "Зеніт" за мене хотів мільйон рублів, але потім сторгувалися з киянами на 36 тисячах. Раніше переходи відбувалися через рішення технічного комітету, в моєму ж випадку все було записано - така-то сума, претензій до клубу і гравця немає тощо.

- Перший гол за "Динамо" пригадуєте?

- Щодо мого першого голу, то його записали не на мене. Гена Литовченко пробивав, влучив мені в ногу і від неї м'яч влетів у сітку, проте записали все ж на нього. Потім довго не вдавалося забити, аж поки не розписався у воротах "Шахтаря". Коли ми у 1989-му грали в три нападники - Бєланов, Протасов і я - не всі ігри вдавалися, бо не вистачало середини поля. Ось недавно переглядав матч зі "Спартаком", коли ми поступилися з великим рахунком...Розпочалася перебудова в команді, і 1990 рік засвідчив, що вона була правильною.

- Яку розмову з Лобановським пам'ятаєте досі?

- Найбільше мені запам'яталося, коли я з ним тренувався "один на один". В той час, пригадую, проти мене готувалися провокації. Коли я прибув на базу, команда вже закінчила заняття, але Лобановський сказав: "Ти залишаєшся і я залишаюсь". Я розирнувся - нікого нема. Так і тренувалися - удвох. Це я запам'ятав на все життя.

- Кажете, провокації. Які провокації?

- Це зараз вважається нормальним явищем. А тоді вигукували образи з трибун, щось жбурляли, звинувачували у відсутності патріотизму. Неприємно було і мені, і команді.

- Валерій Васильович не взяв вас на чемпіонат світу-1990, хоча ви перебували у чудовій формі. Ображалися?

- Звичайно. Це вже після чемпіонату світу-1994, коли я забив п'ять м'ячів, він визнав свою помилку: "Це мало трапитися у 1990-му". Я спершу ображався, потім просто догравав чемпіонат, адже в тому році ми здобули золоті медалі. Але неприємний осад залишався: напередодні Мундіалю я зробив хет-трик у фіналі Кубка СРСР, забив "Спартаку", набрав чудову форму, а мене не беруть в команду... Десь розумів, що Валерія Васильовича змушували запрошувати в збірну гравців з різних клубів, щоб не лише "Динамо" (Київ). Тож на чемпіонат світу не поїхав я, Лужний, який відіграв відбірковий цикл, і Сергій Шматоваленко.

"За свій рекорд я спокійний"

- Опишіть ту атмосферу в київському "Динамо", коли Союз почав валитися, Лобановський поїхав за кордон, і було незрозуміло, що чекає на команду в майбутньому...

- Я пам'ятаю, коли організували перший незалежний чемпіонат з двох підгруп - ми навіть гадки не мали, які футболісти виступають в багатьох вищолігових командах, тож виходила колосальна різниця в класі. Доводилося грати з Охтиркою, до прикладу, а через кілька днів ми летимо в Барселону на матч Ліги чемпіонів. Валерій Васильович відпустив багатьох лідерів - затіювалася перебудова, на яку потрібно було трохи часу. Я теж знав, що хочу піти з команди - в чемпіонаті України повинні були грати молоді футболісти, які не знали, що таке чемпіонат Союзу. До слова, в плані зарплат київське "Динамо" практично не відчуло змін.

- Якби не було тієї кризи, ви б однаково змінили збірну України на російську "націоналку"?

- Можливо так, знаєте, можливо - ні. Збірної України, як такої, тоді ще не було. Матч проти Угорщини відбувся лише для того, щоб заявити про себе. А збірна Росії була мені близькою, адже тут грали наші хлопці з юнацьких збірних Союзу різних років - там не лише українці, а й грузини виступали. В тренерському штабі працювали давно знайомі мені тренери - Ігнатьєв і Садирін. Щодо збірної України, то її навіть у рейтингу ще не було - команда їздила по світу і грала товариські матчі.

- Саме під прапором північної сусідки ви забили п'ять голів у ворота Камеруну на ЧС-1994. Як гадаєте, чи переплюнуть коли-небудь ваше досягнення?

- Складно сказати, бо зараз клас команд вирівнявся. А починаючи з 1/8 фіналу ще складніше забити п'ять м'ячів, адже команда, яка забила два, намагається тримати м'яч, щоб зберегти свою перевагу. У 1994 році я б також навряд чи забив п'ять м'ячів, проте в цьому була гостра потреба, адже ми мали певну надію на вихід з групи. Поки що я за свій рекорд спокійний.

- Яке у вас було враження від гри лідера камерунців - 42-річного Роже Мілла? Існує припущення, що він дещо старший, ніж це вказано у паспорті...

- Я також вважаю, що він був старшим за свій "офіційний" вік. В африканських країнах гравці можуть виступати дещо довше, адже в них розмірене життя, вони грають в спокійних командах і не мають того навантаження, яке було в командах Лобановського приміром. Це зараз мені зрозуміло, коли намагаюся уявити себе, 43-річного, на чемпіонаті світу (Сміється).

- Кілька років тому ви збиралися продати свою Золоту бутсу. Чому не знайшовся покупець?

- В мене яка була пропозиція... Ще перед чемпіонатом світу хотів зробити великий турнір, де б поставив на кін свою бутсу, але справа не "вигоріла", бо не вдалося зібрати хоча б 16 команд.

- А якби був конкретний покупець, за яку суму ви б віддали унікальний трофей?

- Є речі, які з роками не хочеш продавати. Для благородної справи, звісно, не шкода. Якщо б, до прикладу, в музей "Зеніту" - тоді б я віддав.

"Я ходив поміж одноклубниками, як Кінг-Конг"

- На Піренеях ви пограли у "Логроньєсі", "Валенсії" і "Кордові". Як вам стиль життя іспанців? Хотіли б там жити?

- Безперечно, що хотів би. А ще коли, до всього, ти граєш у футбол, належиш до провідних гравців команди, то й ставлення до тебе відповідне. Футбол для іспанців - це релігія. Там тореадори і футболісти - це дві професії, які намагаються опанувати насамперед, а вже потім, коли не вдається, пробують щось інше.

- На кориді вдалося побувати?

- Так, пару разів ходив на кориду. В Памплоні бачив знамениті забіги з биками, коли рогатих випускають на вулицю, і вони женуть поперед себе натовп. Потім ще й у Валенсії ходив на кориду. Якщо чесно, то особливого естетичного задоволення я не отримував від цього видовища, а от в іспанців пристрасть до кориди - в крові. Мені не подобалося, коли бика виснажують, і лише потім розпочинають шоу. Забіги з биками - річ більш гостросюжетна, вона не для людей зі слабкими нервами.

- Корида - це добре, а Ель Класіко - ще краще...

- З трибун я матчі "Реала" і "Барси" не дивився, адже зазвичай мав у цей час матч за свою команду. Пригадую, якось зробив на "Сантьяго Бернабеу" "дубль", а "Валенсія" перемога - 2:1. На чиї ігри я ходив в якості глядача - то це на "Валенсію", коли її Ектор Купер очолив і команда стала демонструвати яскравий футбол.

- Спокійно пройтися вузькими іспанськими вуличками ви, напевно, не мали змоги - розривали на автографи...

- Спершу тебе не знають, однак кілька вдалих матчів - і з тобою вже всі вітаються на вулиці. У Валенсії, пригадую, важко було ступити крок, щоб не потрапити на очі дітвори. Буває, зайдеш в першу-ліпшу крамницю і чекаєш, поки вони розбіжаться (Сміється). Якось до мене приїхали друзі з Америки, в них на Манхеттені своя фабрика, а у Валенсії вони закупляли шкури. І от виходимо з ресторану, а нас беруть в облогу тисяч зо п'ять вболівальників - до автомобіля пройти було просто нереально.

- Скільки в інтересі до вас з боку іспанських грандів було правди, а скільки - журналістської вигадки?

- Коли ти увесь час на видноті, починають сипатися пропозиції зі всіх боків. Але ними займається вже твій менеджер. Те, що пишуть у пресі - це вже його клопіт і залишається лише здогадуватися - правда це, чи вигадка.

- На гребені успіху ви могли опинитися в будь-якому топ-клубі, але обрали "Рейнджерс". Як швидко зрозуміли, що рішення - помилкове?

- Я практично відразу це відчув. Коли тільки переходив у Глазго, то радився з Олексієм Михайличенком - гравці в команді були зібрані справді хороші. Це і Гаскойн, і Лаудруп, і Михайличенко, Маккойст. Проте в чемпіонаті боротьба точилася лише між двома командами. Виходиш грати в Лізі чемпіонів - і відчуваєш зовсім інший рівень. От якщо б "Рейнджерс" виступав в англійському чемпіонаті - це було б значно цікавіше.

- Якось вашу квартиру у Глазго обікрали. Що саме поцупили?

- Це не квартира була. Я жив у будиночку при готелі. Зловмисник зайшов всередину і забрав все, що лежало на столі - гаманець, годинник, перстень в один карат, який я придбав в Америці після чемпіонату світу. Таке враження, що зроблено це було поспішно - змели зі столу, що бачили, і втекли. Можливо, мене обікрав навіть хтось із персоналу. Поліція щось там розслідувала, але, звісно, крадія не знайшла.

- Чи часто чаркувалися з Полом Гаскойном - знаменитим шанувальником міцних напоїв?

- Таке траплялося, і не раз. Тим паче, в клубі на Різдво була традиція, коли всі гравці переодягалися в маскарадні костюми і під час цієї забави грали в карти, випивали тощо. В мене був костюм мавпи - ходив поміж одноклубників, як Кінг-Конг (Сміється). Коли потрібно було перекусити чи випити, то знімав маску. Такі забави дуже згуртовували команду. Чи був тоді Гаскойн алкоголіком? Та ні. Це все робилося задля показухи - для газетярів. До прикладу, йде Пол з дружиною, дасть їй жартома ляпаса, а вони наступного дня пишуть: "Все, Газза розлучається". Або розіб'є автівку, а потім каже: "Я був п'яний". Від того й пішло таке реноме. А насправді Гаскойн мав міру - пив, але не так вже й багато.

- Чемпіонат Шотландії і справді слабкий, але Дербі Старої Фірми - це щось особливе, чи не так?

- О так, це були особливі матчі. До того ж, судять в Шотландії зовсім не так, як в Європі. Феміда заплющує очі на жорсткі підкати, грубу гру. Ноги тобі виносили за межі поля разом з м'ячем. Але тут хоча б швидкості були пристойні, бо в матчах з іншими командами було ще гірше. Деякі шотландські клуби грали не у футбол, а в регбі.

- Ви розповідали, що в "Рейнджерс" вас почало турбувати коліно. Чому вчасно не взялися за лікування?

- Не в "Рейнджерс". Мені ще у "Валенсії" оперували меніск. Десь мене не долікували, словом. Кажете, швидко закінчив з футболом? Та це я ще доволі пізно зробив! Адже незважаючи на біль в коліні, я намагався в різних клубах відновлюватися. Та мені не щастило на професіоналів, які б допомогли забути про травму.

- Ви навіть могли повернутися в український чемпіонат, ставши гравцем київського "Арсеналу"...

- Після того, як виникли проблеми у "Кордобі", я став вільним агентом і справді мав намір пограти в "Арсеналі". Тоді ще, по-моєму, ця команда називалася ЦСКА. Я домовився з Безсоновим, який очолював команду, але десь потім щось "зламалося" на рівні керівництва клубу. Після Нового року я повинен був вирушати на збори, але не "зрослося".

"Про договірняки - ні слова"

- Вже багато років вас знають, як футбольного експерта. Чи мали до вас претензії окремі футболісти, тренери, президенти, яким не сподобалася критика?

- В порівнянні з тим, як в Англії, Іспанії, Італії критикують після поразок - в нас це ще нічого, дуже м'яко усе.

- На одному з телеефірів ви сказали, що мали стосунок до договірних матчів. Чи можна конкретніше?

- Це справи днів, які давно минули. Так, договірняки були, але називати прізвища і матчі - це підставити людей, які цього не хочуть. Тож ця тема неприйнятна до обговорення.

- А в Україні були договірняки?

- Ну, ми перше місце у своїй підгрупі оформили ще за місяць. З ким там було домовлятися? Це просто смішно. Такі ігри підкосили "Динамо" - коли ми приїхали на фінальний матч чемпіонату проти "Таврії", а це ще один нонсенс - проводити чемпіонат за кубковою системою, то вже вважали себе чемпіонами.

- У вас підростають два сини. Футболісти, сподіваюся?

- З першого сина футболіста не вийшло - він наполегливо навчається комп'ютерних технологій. А молодший, якому вісім років, займається у школі київського "Динамо". Він тільки-но розпочав знайомство з футболом, тож з гравців знає хіба що Мессі, а ким є його батько, напевно, навіть чітко не уявляє (Сміється).

Розмовляв Олег Бабій

Тwitter автора - @Gullit_87

Довідка "Футболу 24"

Олег Саленко народився 25 жовтня 1969 року в Санкт-Петербурзі (тоді - Ленінград). Форвард. Виступав за ленінградський "Зеніт" (1985-88), київське "Динамо" (1989-92), іспанські "Логроньєс" (1992-94), "Валенсію" (1994-95) та "Кордову" (1999), шотландський "Рейнджерс" (1995-96), турецький "Істанбулспор" (1996-98), польську "Погонь" (2000-01). За олімпійську збірну СРСР зіграв три матчі, за збірну України - 1 матч, за збірну Росії - 8 матчів, забив шість голів.Чемпіон СРСР-1990 та Шотландії-1996, володар Кубка СРСР-1990.